- Дивіться також: Ельфійський пантеон
Текст Кодексу[]
Елґар’нан переміг свого батька-сонце, і морок поглинув усе. Задоволений собою, Елґар’нан намагався заспокоїти свою матір-землю, замінивши все, що сонце знищило. Та земля знала, що без сонця нічого не виросло б. Вона прошепотіла Елґар’нанові цю істину, та благала відпустити батька, але гордість того була значною, а помста страшною, тож він відмовив.
І саме в цю хвилю Мітал вийшла з моря сліз землі на суходіл. Вона притулила долоню до чола Елґар’нана, і той вгамувався від її дотику та пізнав, що його гнів збив його зі шляху. Скорений, Елґар’нан пішов туди, де було закопане сонце та заговорив до нього. Елґар’нан сказав, що випустить сонце, якщо те пообіцяє бути ніжним та повертатися до землі щоночі. Сонце, відчувши докори сумління за скоєне, погодилося.
І сонце знову зійшло на небо, й освітило землю своїм золотим сяйвом. І з допомогою землі та сонця, Елґар’нан і Мітал повернули до життя всі дива, що сонце знищило, і ті росли та процвітали. І тієї ночі, коли сонце пішло спати, Мітал зібрала сяючу землю довкола його ложа, й утворила з неї сферу, яку залишила в небі, бліде відображення справжньої слави сонця.
— з «Оповіді про дотик Мітал», розказаної Ґішарелем, хранителем клану долійських ельфів Ралаферін
