Оповіді про загибель Тедасу (англ. Tales of the Destruction of Thedas) — книга, написана вченим Церкви братом Дженітиві.
К’юнарі[]
Розділ перший: Прибуття велетнів[]
Історики вважають, що темнороди є найбільшою небезпекою для Тедасу, але для більшості людей поза гномськими землями вони є не такими страшними, як к’юнарі, нападники з півночі. Все ж таки останній Мор закінчився чотири століття тому, коли герой Ґарахел поборов Архідемона на битві за Айзлі. Сто років потому, у 6:30 році Сталевої Доби, з’явилися перші к’юнарійські кораблі, які припливли з далеких північних берегів Пар Воллену, і так розпочалася нова доба війн.
К’юнарі, золотошкірі велетні, що прибули зі східних земель за Боеричним океаном, для багатьох залишаються загадкою. Одні вважають, що вони є загарбниками, чиї смертельні навички бою та руйнівні технології ледве не загнали в могилу весь цивілізований світ. Інші ж думають, що вони єретики та послідовники дивної релігії, яку вони прагнуть силою поширити серед «негідних» рас. Та для більшості, щонайменше для південних земель Ферелдену, вони є лише легендами, дивними створіннями з далекої півночі, які майже не з’являються на наших землях відтоді, як було підписане перемир’я.
Майже одразу після того, як Тедас дізнався про появу к’юнарі в Пар Воллені вони просунулися на материк, спершу напавши на Ривейн та Сегерон. Захисники тих країв зіткнулися в нерівному бою із к’юнарійськими технологіями та дисципліною. Один постріл з гармат, про існування яких наші предки тоді ще не знали, міг зрівняти із землею цілі війська. К’юнарійські воїни в блискучих сталевих обладунках без жодних зусиль вирізали цілі війська. Історики називають цей період Першою к’юнарійською війною, але здебільшого це була кривава бійня, яку влаштували к’юнарі, просуваючись вглиб материку.
Це були тяжкі часи для Тедасу; людські держави знову мали згуртуватися проти спільного ворога… який не хотів руйнувати, як темнороди, а натомість загарбати землі, які на їхню думку конче потребували перевиховання. К’юнарі виявилися найнебезпечнішими з противників: релігійними фанатиками.[1]
Розділ другий: Золоті володарі[]
Історії про те, як к’юнарі поводилися на окупованих ними землях — «кабетарі» їхньою мовою, що нібито означає «ті, кого треба навчити» — дуже неоднозначні та їхню правдивість складно підтвердити.
Одні стверджують, що к’юнарі залякували народ. Вони забирали дітей з родин та відсилали дорослих до «виховних таборів» для прищеплення їм їхньої релігії та філософії. З тих, хто відмовлявся підкорятися або робили наймитів, або відправляли працювати до шахт та будівничих таборів… де дуже часто вони гинули від абсолютного виснаження чи голоду. Тих, хто чинив спротив, безжально вбивали одразу на місці. Однак багато з тих, хто вклонився своїм новим володарям, стверджують, що до них ставилися добре та навіть довіряли, за умови, що вони виконуватимуть суворі к’юнарійські правила поведінки та закони.
На кожну згадку про страждання існує розповідь про просвітлення від чогось під назвою «К’юн». Це може бути або філософським кодом, або писаним текстом, скоріш за все й тим, й іншим; деякі навіть стверджують, що це може бути чимось на кшталт к’юнарійського бога. На відміну від Псалма Світла, він охоплює всі аспекти життя к’юнарі, як світський, так і духовний, та к’юнарі суворо та беззаперечно дотримуються його принципів.
Ті, хто згадував про свою зустріч із золотими володарями описували їх, як могутніх істот на голову вищих за звичайну людину з надзвичайно спокійною манерою поведінки та іскрами в очах. Деякі навіть кажуть, що їм притаманна певна доброта та явна відсутність жорстокості, а один новонавернений сегеронець розповів про те, що йому шкода тих, хто відцурався від к’юнарі, та ніби релігія загарбників призвела до певного самопізнання. Він пише: «Все своє життя я йшов стежиною, якою мене вів Творець, але з К’юн я зміг піти своєю. Якби тільки мій народ усвідомив, що саме пропонують нам к’юнарі».
Вважається, що для повного винищення народу потрібна не зброя, а знання. На щастя, світ, що вже пережив чотири Мори не збирався просто вклонитись загарбникам-чужоземцям. Так мали початися Нові Священні Походи.[1]
Розділ третій: Нові Священні Походи[]
Названі на честь минулих Священних Походів, Нові Священні Походи були проголошені Церквою 7:25 року Доби Бурі майже після століття міжусобних війн у північній частині Тедасу. Тевінтерська Церква у Мінратосі (єдиному неокупованому великому місті Імперії) вирушила на Сегерон та окуповані східні тевінтерські території, а Божественна з Валь Руайо наказала її храмовникам вести південні війська на Ривейн. Це був найбільший акт мобілізації військових сил з часів Четвертого Мору.
Найбільшою перевагою сил Церкви проти к’юнарі по суті було Коло магів. Які б технології не мали к’юнарі, вони плекали сильну ненависть до усіх проявів магії. Вони мали власних магів, але їхнє становище було не кращим за тварин на повідку… та жоден з к’юнарійських магів не вмів і половини з того, що вміли маги Кола. На гарматні постріли Церква відповіла блискавицею та вогняними кулями, що виявилось доволі ефективним.
Попри всю силу к’юнарійського війська на півночі, люди все ж мали ще одну перевагу — кількість. З кожним роком Церква все далі й далі проривала к’юнарійську оборону. Впоратися із місцевим населенням, яке прийняло релігію к’юнарі виявилося складно, особливо зважаючи на те, що деякі вже прожили із К’юн десятиліття, а більшість військ вдавалося до винищення всіх новонавернених. Офіційно Церква це заперечує та стверджує, що більшість новонавернених втекли на північ у Ривейн та Пар Воллен, та братські могили на Носенських полях та в Марнас Пеллі свідчать про зворотне. І справді, у Марнас Пеллі полеглих було так багато, що це нібито розірвало Завісу назавжди, внаслідок чого руїни й досі заполонили неугавні мерці.
Незважаючи на те, як цього було досягнуто, до 7:84 року Доби Бурі напад к’юнарі раз і назавжди було відбито. Ривейн став єдиною державою, яка прийняла к’юнарійську релігію після свого звільнення, та її правителі спробували укласти мирну угоду. Посланці майже з усіх людських держав зібралися, щоб підписати Лломеринські угоди, та між к’юнарі та усіма людськими державами, окрім Тевінтерської імперії настав мир. Однак к’юнарі вивели своє військо навіть звідти. З волею Творця людство побороло нападників та знову стало законними володарями Тедасу.
Це хитке перемир’я триває і до сьогодні.[1]
Історія Церкви[]
Розділ перший: Імперія у вогні[]
- Основна стаття: Кодекс: Історія Церкви: Розділ перший
Перший Мор спустошив Тевінтерську імперію. Мало того, що темнороди плюндрували міста та села, тевінтерці мали змиритись із тим, що їхні власні боги обернулись проти них. Думат, Прадавній Бог, також колись відомий, як Дракон Тиші постав, щоб потопити світ у тиші, і, попри нестямні благання про допомогу, інші Прадавні Боги не зробили нічого. Народ Імперії засумнівався у своїй вірі та почав вбивати пасторів та палити храми, щоб покарати своїх богів за те, що не допомогли їм у скрутну хвилину.
У ті часи, навіть після спустошення, яке приніс Перший Мор, Імперія простягалась майже через весь світ. Маючи варварські племена біля своїх кордонів, Тевінтер був добре підготовлений до вторгнень та атак ззовні. Як доречно, що історія занепаду Імперії починається як раз з її середини.
Люди далеких північних та східних частин Імперії повстали проти своїх правителів та вчинили заколот. Тевінтерські магістри прикликали демонів, щоб придушити ці маленькі повстання, залишаючи палаючі трупи, щоб нікому не кортіло більше бунтувати. Імперія почала розпадатись зсередини, та розлючений та зневірений натовп чинив те, чого протягом століть не вдавалось арміям її противників. Але магістри були впевнені у своїх силах, і не могли уявити, що переживуть Мор, тільки щоб після цього їх скинули їхні власні піддані.
Навіть після Мору Тевінтер мав більшу армію, ніж у будь-якій державі Тедасу, та армія ця була неорганізована та деморалізована. Падінням Тевінтеру стали племена аламаррі, які розмістили свої володіння у диких землях Ферелденської Долини на далекому південному сході Імперії, побачили, що їхній противник слабшає, та після століття утисків розпочали наступ на Тевінтер не тільки, щоб повернути свої землі, але ще й для того, щоб повалити могутню Імперію.
Очолили той благословенний похід великий аламаррський воєначальник Маферат та його дружина Андрасте. Їхні амбіції назавжди змінили світ.
Розділ другий: Народження пророчиці[]
- Основна стаття: Кодекс: Історія Церкви: Розділ другий
Коли пророчиця Андрасте та її чоловік Маферат прибули на чолі варварської орди, хаос охопив південний Тевінтер. В минулому Імперія могла відбиватись від нападів, але тепер їхні боги покинули їх, від війська не лишилось нічого, а країну їх спустошив Мор. Багато хто думав, що своєчасність вторгнення було ще одним з чудес Творця у поході Андрасте задля поширення слова Його.
Адже Андрасте була не тільки дружиною воєначальника — вона також була нареченою Творця. Зачарований її співучим голосом, коли вона заспівала до Небес про допомогу, Творець з’явився перед Андрасте і запропонував їй піти з ним, та залишити людський світ з усіма його недосконалостями. Бувши мудрою, Андрасте вблагала Творця повернутись до свого народу та створити рай на землі. Творець погодився, але за умови, що весь світ відмовиться від поклоніння іншим богам та прийме Заповіді Його.
Озброєна знанням про єдиного істинного бога, Андрасте розпочала Священні Походи на послаблену Імперію. Одна із заповідей Творця, про те, що магія має служити, а не повелівати, стала бальзамом на душу знедолених жителів Тевінтеру, які жили під тяжкою рукою магістрів.
Оповіді про Священний Похід Андрасте, про її чудеса та військові успіхи все ширився і ширився. Народ Імперії, який зневірився у Прадавніх Богах, охоче слухав Творця. Ті невгамовні натовпи, що руйнували храми, тепер робили це в ім’я Творця та Його пророчиці, Андрасте. Війська Маферата підкорювали південні землі Імперії, а слова Андрасте підкорювали серця.
Говорять, що усмішка Творця осяяла світ під час битви на Валарійських полях, у якій Маферат здолав найбільше військо, яке зміг зібрати Тевінтер. Південна частина величної Імперії тепер була в руках у варварів. Віра у Творця, підсилена цими чудесами, була спроможна розхитати саме осердя Імперії.
Звичайно ж, людське серце є найпотужнішою зброєю у світі, і якщо його поранити, воно здатне на найогидніші вчинки.
Розділ третій: Як зрадили Андрасте[]
- Основна стаття: Кодекс: Історія Церкви: Розділ третій
Кажуть, що під час Битви на Валарійських полях, Маферат стояв та споглядав своє військо. Він захопив південні землі найвеличнішої імперії за всю історію та перетворив розділені варварські клани на силу, якої б варто було боятись. Сповнений гордості, він повернувся до свого війська, щоб привітати їх, та побачив, що вони відвернулися від нього.
Заздрість підкорила Маферата. Після всього, що він зробив, всю славу отримала його дружина. Він побачив її вплив та владу, та остогидла йому його роль її другого після Творця чоловіка. Серце його сповнилось люті. Якщо він захопив ці землі тільки для того, щоб забутий усіма бог та натовп фанатиків забрав у нього дружину, то, можливо, ця війна не була того варта.
У цьому місці між історією та Псалмом Світла починаються розбіжності. Згідно з історією, Маферат подивився на північ, в центр Імперії, та побачив лише продовження війни із військом, яке вже перегруповувалось, тому і зневірився. Псалом Світла зазначає, що Маферата охопили ревнощі до Творця і заздрощі до слави, яку отримала Андрасте, хоча саме він командував військом.
Маферат вирушив у столицю імперії — Мінратос, щоб поговорити з Архонтом Гессаріаном. Він запропонував імперцям свою дружину в обмін на перемир’я, яке припинило б бойові дії раз і назавжди. Бажаючи усунути пророчицю, яка налаштувала його ж людей проти нього, Архонт погодився. Маферат завів Андрасте у засідку, де її схопили агенти Імперії, таким чином завершивши її Священний Похід.
Натовпи імперців прийшли на центральну площу Мінратоса подивитись на страту Андрасте. За наказом Архонта, її спалили живцем, що для Імперії було найболючішим видом покарання, який тільки можна уявити. Однак, згідно з вченнями Церкви, вогонь очистив Андрасте, і вона вознеслась до вічного життя біля Творця. Загальновідомо, що вона не промовила ні звуку, всупереч очікуванням натовпу. Дивлячись на те, як спалюють пророчицю, людей переповнило відчуття провини, наче вони вчинили велике богохульство. Момент був настільки зворушливим, що сам Архонт дістав меча та встромив його у серце пророчиці, припинивши її страждання та змушуючи натовп задуматись над тим, що вони щойно побачили.
Страта Андрасте мала стати символом поразки віри у Творця, та насправді вона вирішила долю культу Прадавніх Богів та проклала шлях для псалма Творця.
Розділ четвертий: Про зародження Церкви[]
- Основна стаття: Кодекс: Історія Церкви: Розділ четвертий
Натовп, який став свідком смерті Андрасте, відчув розпач не просто так. Вважається, що страта пророчиці розгнівала Творця, та Він знову відвернувся від людства, залишивши Тедас страждати у пітьмі.
У ці темні часи людство шукало хоч якесь світло. Хтось знайшов розраду в культах демонів, які обіцяли міць та багатства в обмін на поклоніння їм. Інші молилися Прадавнім Богам про прощення, благали великих драконів повернутися у наш світ. І все ж таки хтось опустився до поклоніння темнородам, створюючи культи, присвячені звеличенню зла у найчистішому виді. Кажуть, що світ ридав, поки народи молилися про рятівника, який не з’являвся.
Однак послідовники Андрасте не кинули її вчення після її загибелі. Культ Андрасте порятував її священний прах з центральної площі Мінратоса після її страти, заховавши його у таємному храмі. Місце, де розташований цей храм, давно вже було забуте, але прах Андрасте став символом непохитності віри у Творця, у те, що людство може отримати прощення Творця навіть після того, як воно жорстоко Його зневажило.
З часом культ Андрасте ріс та ширився, і так сформувався Псалом Світла. Казали, що коли Псалом заспівають у всіх частинах Тедасу, світ нарешті знову приверне до себе увагу Творця. Псалом Світла поширювався, і культ Андрасте став відомий, як Церква Андрасте. Ті, хто прийняв андрастиянство, поставили собі за мету поширення вчень Андрасте.
Новонавернених було багато, серед них — впливові люди з Імперії та міст-держав, які зараз входять до складу Орлею. Слово Творця було настільки могутнім, що молодий король Дрейкон вирушив у декілька Священних Походів для об’єднання міст-держав та створення імперії, яка б підкорялася лише волі Творця. Орлейська Імперія, а саме Великий Собор у Валь Руайо став резиденцією Церкви, та джерелом тієї течії, яка породила Церкву-організацію у відомому для нас вигляді. Дрейкон, тоді вже імператор Дрейкон І, створив Коло магів, Орден храмовників та священну канцелярію Божественної. Багато хто з Церкви шанує та прирівнює його до самої Андрасте.
У наші часи Церква не тільки є осередком віри та уособленням краси, але також прихистком, який захищає жителів Тедасу від сил, які могли б їм нашкодити. У той час, як Сірі Вартові захищають світ від Морів, Церква захищає людство від самого себе. Щобільше, Церква працює безустанку, щоб отримати прощення Творця, щоб одного дня Він повернувся та перетворив світ на рай.
Перший Мор[]
Розділ перший[]
- Основна стаття: Кодекс: Перший Мор: Розділ перший
Тедас є континентом неймовірного різноманіття, де можна знайти як антиванських князів-найманих вбивць, так і древніх грифонів з Андерфелсу, але під час всіх моїх подорожей я чув лише одну історію, яка об’єднує всі людські народи. Це історія про пиху та прокляття, та хоча всі розповідають її по-різному, суть всюди залишається та сама.
На піку своєї могутності Тевінтерська імперія простягалася всім Тедасом, об’єднавши всі відомі землі правлінням магістрів-тиранів. Кажуть, що Прадавні Боги, яким вклонялися магістри, подарували їм знання про магію крові, та магістри використали її, щоб закріпитись в панівній верхівці. Кров як людей, так і ельфів-рабів живила жадобу магістрів, та оповіді про їхнє буяння були настільки жахливими, що можна тільки радіти, що у наш час магія крові є забороненою.
Але всьому приходить кінець. Можливо вони передбачили свій занепад, або їхня пиха не знала меж, але якою б не була причина, магістри насмілилися відкрити магічний портал у Золоте Місто в осередку Затіння. Вони прагнули захопити трон Творця, який він полишив після того, як відвернувся від своїх первістків. З усією їхньою силою вони хотіли вдертися до Неба та стати богами.
Саме це, зі своєю частою схильністю до применшування, Церква називає другим гріхом.
Згідно з більшістю версій цієї оповіді, магістри дійсно дісталися Золотого Міста та увійшли до дому Творця, куди не наважувалась і не мала можливості ступити жодна жива душа. Але люди не можуть ходити Небом. Магістри були сповнені пихи та інших гріхів, та їхня присутність спотворила Золоте Місто. Те, що колись було священною тверджею стало осередком кошмарів та пітьми. Магістри були скинуті на землю та прокляті за їхнє зрадництво. Спотвореним стало як Золоте Місто, так і самі магістри — вони перетворились на чудовиськ, найперших темнородів. Золоте Місто, яке колись було вказівною зіркою у самому серці Затіння стало Чорним Містом, нагадуванням про ціну людської пихи.
Розділ другий[]
- Основна стаття: Кодекс: Перший Мор: Розділ другий
Сучасні люди майже не уявляють наслідків другого гріху. Повірте мені, якщо запитати найбільш набожних парафіян Церкви, вони проклинатимуть та плюватимуть на ту магію, але нікого з тих, хто б ще пам’ятав ті жахи, вже й на світі давно нема. На жаль, ніякі записи про це не збереглися внаслідок часів хаосу та невігластва. Ми маємо тільки оповіді вцілілих, які передавались через темні часи та настановче віровчення Церкви, і це справді небагато.
Гадаю, що не перебільшую, якщо скажу, що другий гріх обрушив на Тедас всі можливі прокляття. Темнороди, що з’явилися у нашому світі, наче ураган, ширяться швидше, ніж найстрашніша чума. З розповідей про подальші Мори (так назвали ці набіги темнородів, і кращої назви для них і немає) ми дізналися, що куди б не ступали темнороди, з ними одразу приходили хвороби та голод. Сама земля спотворювалась від їхньої присутності, а в небі збиралися чорні грозові хмари. Скупчення темнородів завжди є передвісником страшного лиха, і я тут навіть не перебільшую, друзі мої.
Кажуть, що ті прокляті магістри, що стали першими темнородами, знайшли розраду у пітьмі Глибинних шляхів, і там вони й множились. Керуючись або розумом, або якимись залишками віри в їхніх серцях, вони намагалися знайти Прадавніх Богів, яким колись служили. І знайшли, що хотіли: Думата, першого з Прадавніх Богів, колись відомого, як Дракон Тиші до того, як Творець ув’язнив його та його браття під землею за їх перший гріх: посіли вони місце Творця у людських серцях.
Сплячий дракон, визволений з неволі Творця своїми спотвореними послідовниками, прокинувся та сам став спотвореним. Думат перетворився на першого Архідемона, з жахливою силою, вивільненою вмираючою, нечестивою душею. Разом із темнородською ордою Думат знову здійнявся у небо, та приніс у світ Творця саму руїну. Прадавній Бог став осередком бурі, яка спустошила весь світ.
Розділ третій[]
- Основна стаття: Кодекс: Перший Мор: Розділ третій
Світ під час Першого Мору доволі відрізнявся від сучасного. Окрім цивілізованої Тевінтерської імперії, люди у своїй переважній більшості були дикунами, які розділялись на клани та билися один з одним за ресурси. В той самий час в надрах гірських хребтів Тедасу процвітала культура гномів, що була набагато більш розвиненою за нашу, примітивну.
Коли темнороди виповзли зі своїх підземних лігв на поверхню, людство набралося сил та дало їм відсіч. Тевінтерське військо спробувало побороти силу-силенну спотворених чудовиськ та руїну, яку вони несли за собою, але все ж таки вони не могли бути всюди одночасно. З історії людство пам’ятає Перший Мор, як час жахливого спустошення, і оповіді ці є правдою, але через нашу пиху ми забули, яку страшну ціну заплатили гноми та їхні гірські королівства.
Гноми боролися з ордами набагато більшими, ніж тими, які напали на людство, бо темнороди прагнули відвоювати у них підземні території. Попри силу та винахідливість гномів, дика темнородська орда прорвалась вперед, зруйнувавши спершу далекі тейґи, а потім і цілі королівства. Подумайте: за декілька десятиліть зникла ціла цивілізація. Те, що ми, люди, звемо Першим Мором, походило лише на сутичку порівняно з геноцидом, який пережили гноми. У битві з темнородами гноми завжди були головною ударною силою та мали набагато більше жертв.
Чотири королівства гномів зрештою змогли об’єднатись та дати темнородам відсіч, і ця співпраця їх врятувала. Але для інших земель було вже надто пізно. Темнороди захопили Глибинні шляхи, величні підземні дороги, що були сполученням між гномськими державами Тедасу. Тепер через ці тунелі темнороди могли нападати на поверхню звідусіль.
Людство просто не було готове до такого набігу. Стало зрозуміло, що наші методи боротьби нам не допоможуть. Ми мали знайти інший підхід.
Тоді й з’явилися наші рятівники: Сірі Вартові.
Розділ четвертий[]
- Основна стаття: Кодекс: Перший Мор: Розділ четвертий
Заснований у фортеці Вайсгаупт у Андерфелсі орден Сірих Вартових дав людству надію у найскрутнішу хвилину. Досвідчені воїни, які десятиліттями боролися з темнородами, об’єдналися, та найкращі з них присягнулися зробити все можливе, щоб зупинити руйнівну навалу, що спустошувала все на своєму шляху. Ці великі люди, ельфи та гноми об’єднали свої знання про ворога та сформували єдиний фронт для спротиву лютуванню Архідемона.
І вони справді його зупинили. І досі співають балади про перших Сірих Вартових, які прорвали наступ темнородів у місті Нордботтен — кожен із них відбивав з десяток темнороджених одночасно. Загони Вартових злетіли на своїх величних грифонах у почорніле небо, щоби здолати лихого Архідемона мечем та магією — напевно, це було справжнім видовищем!
Неймовірно, але тоді Сірі Вартові здобули перемогу. Вони підняли свої мечі та несподівано з’явилася надія. Наступне століття Сірі Вартові вели людські держави та останніх захисників гномських королівств у битву проти навали Архідемона Думата, втрачали та займали нові позиції, але ніколи не відступали. З усіх куточків Тедасу вони приймали рекрутів, здатних нести знамена Сірих Вартових незалежно від їхнього походження: чи то ельфів-рабів, чи людей-вельмож; і зрештою, майже дві сотні років по тому, як перший Прадавній Бог здійнявся в небо, Сірі Вартові зібрали війська людей та гномів на битву на Тихих рівнинах. Тоді Думат загинув, а Перший Мор добіг свого кінця.
Тевінтерська імперія мала зіткнутися зі сходженням пророчиці Андрасте. Про Мор поступово стали забувати. Після смерті Думата темнороди перестали вважатися загрозою, та думаючи про це зараз, зрозуміло, що наше ставлення до цього було справді нерозсудливим. Сірі Вартові мали ще багато роботи.
Примітки[]
- У Dragon Age II існує досягнення «Історик Церкви», яке можна отримати, зібравши усі чотири розділи Кодексу про Історію Церкви.